Про рідну хату, що давно покинув:
Я майже все забув там. Тільки не посмів-
Забути матері пронизливу сльозину.
- Тепер, в моєму оці та сльоза..,-
Примножилася гірко у стократи:
Тим болем, що матусю розтерзав-
Вона тече. - Її не смію витирати.
Прости, я ж не прощу себе ніколи.
У снах,- порожнім домом не кори,-
Не називай, невдячного: "соколик".
- Ти краще порадій на Небесах.-
Пресвітлій Діві у Десниці Божій.
А я поплачу, заблукавши у світах,
Твій син, на тебе так не схожий..
Ти була добра. А я все ще злий,-
Можливо інколи й занадто.
Прости і за характер зачерствий,
Прости за спорожнілу хату.
Прости.. Й за ненаписані листи,-
Й нечутний голос в телефоні,-
Тепер я ладен все розповісти
За те, що оживуть твої долоні..
За те, що знову покладеш на лоб-
Гарячий мій, ти прохолодні пальці.
Я б все віддав, -жила ти мамо щоб.
Та знаю, що не чує Бог зухвальців.
Коли цей світ я, - як і ти покину.
І чорним, дзеркало закриють. І подій,-
Не буду бачити, а тишу лиш барвінну.
***
Nebratan / ЛІРИКА / ОСОБИСТЕ / ПОГАНІ СНИ (ПАМ'ЯТІ МАТЕРІ) / 16.10. 2011 р.
