пʼятниця, 11 березня 2011 р.

СТЕПАН БАНДЕРА.- ФРОНТ ПОНЕВОЛЕНИХ НАЦІЙ.

       ФРОНТ ПОНЕВОЛЕНИХ НАЦІЙ         

Ця стаття, як і попередня, була написана теж з приводу Едінбурзької Конференції АБН. У листі Ст. Бандери (за підписом “Ярич”) до Я., датованому 17. 7. 1950 р., е таке пояснення: “... Залучую статтю з “Сурми”, її писав головну частину, С. А. (Степан Андрійович — ДЧ), зредаґував, скоротивши і додавши -трохи свого, Кам'ян. (Кам'янецький — М. Мироненко — ДЧ). Але в “Сурмі” вона видрукована з значним обрізанням вступної частини, бо не було місця (дали, як число вже було складене і частинне видруковане). Можна помістити теж у “Визв. Шляху” повністю, без підпису, як офіційну, редакційну...”

Стаття “Фронт поневолених націй” була надрукована в “Сурмі”, Мюнхен; ч. 21 за липень 1950 р., без підпису автора. Обговорювана в ній тема є ще раз заторкнена в статті “Завдання ОУН під сучасну пору”, в першій її частині п. н. “Завдання ОУН в Україні”.
Одним із найбільших осягів революційної політики українського націоналізму в останньому десятиріччі є чинна реалізація ідей спільного національно-визвольного фронту всіх поневолених російською імперією народів.
Ідея суверенности нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною світовою, вселюдською ідеєю. Але, як і кожна ідея, вона має реальне значення тоді, коли вона свідомою волею і чинами застосовується в практичне життя.



Універсальність ідеї націоналізму для всіх націй цілого світу в історії новітнього українського націоналізму й української політичної думки не є новою. Вже геніяльний Шевченко в своїх творах її виразно сформулював відносно до всього світу і кожної нації, але в реальній національно-визвольній політиці і боротьбі ця універсальність ідеї націоналізму не находила свого втілення. Більше того, в 1917 році в практичній політиці тодішнього національного проводу, універсальність ідеї націоналізму була поставлена на службу антинаціоналізмові. Органічна єдність ідеї і чинів усіх поневолених Москвою націй було використано для того, щоб з ініціятиви Центральної Ради скликати в Києві з'їзд представників поневолених народів для обміркування й узгіднення політичних дій поневолених Москвою народів для врятування цілости “демократичної” Росії. Таке політичне спотворення самої ідеї націоналізму, Ідеї державно-політичного унезалежнення поневолених націй, розуміється, не могло не тільки сприяти створенню єдиного фронту поневолених народів для боротьби за своє право на існування, але й вбивало саму ідею українського націоналізму.
В часі між двома світовими війнами українська політична думка, український націоналізм теж належної уваги не приділили питанням чинного урухомлення в певній політичній системі ідеї співпраці націоналізмів поневолених націй. Більше того, в часі між двома світовими війнами, ворожими націоналізмові політичними силами, посилено ширились викривлені і фальшиві підмінки міжнаціональної співпраці в вигляді всіляких малих антант дрібних імперіялістів (Польща, Румунія, Чехо-Словаччина) — сателітів великих імперіялістичних потуг. Для взаємної ж імперіалістичної боротьби імперіялісти і вороги націоналізму висували для поневолених націй всілякі ідеї федерації, міжморів, і т. п.
Здається, ми не помилимось, коли скажемо, що політика революційного фронту поневолених націй, як реальний чинник і усвідомлена система дії, зродилась і закорінилась на полях боїв Української Повстанської Армії з Москвою. Інколи ворожа пропаганда денунціює на адресу УПА, що в ній, в її рядах боровся “інтернаціональний зброд” (збиранина). Ця пропаганда прекрасно знає, що це за “збиранина”. Це вояки-націоналісти майже всіх поневолених Москвою народів, що в рядах УПА, як поодинокі особи або окремі національні з'єднання зі своєю командою і політичним проводом, борються за свої національні цілі.
Ці цілі прекрасно усвідомлює один з вояків УПА (псевдо Коля), коли він, розказуючи своїм українським побратимам зброї про свій Казахстан, про свою батьківщину, ледве опанованою українською мовою, каже: “Коля є вояк казахської УПА!”
І саме ці вояки і старшини поневолених Москвою націй, перебуваючи в рядах УПА і воюючи за вільний Казахстан, Азербайджан, Грузію, Білорусь — за свою націю, в перерві між боями, властиво у їхньому вогні, в 1943 році створили АБН — організаційно-політичне завершення ідеї спільної революційно-визвольної боротьби всіх поневолених Москвою націй.
Ці великі національні політики, в мундирах рядових вояків, сержантів, ляйтенантів, майорів УПА, довершили великого діла: ідейну універсальність націоналізму перетворили в чинну систему міжнаціональної революційно-визвольної співпраці поневолених націй в їх боротьбі за свої цілі. Духово-ідейний солідаризм націоналізмів різних націй найшов своє дійове вивершення в спільній, координованій системі боротьби.
З етично-морального погляду всякий націоналізм вільної від чужоземного поневолення нації є морально відповідальним за всяке насильство і поневолення іншої нації; де б воно на земній кулі не відбувалось. Тим більшою і тим конкретнішою є політична і моральна відповідальність українського націоналізму, як найбільшої сили протиставної московському імперіялізмові за долю інших поневолених Москвою націй, які перебувають в однаковому стані з Україною.
Це політично-моральне, духове єднання поневолених націй в їх боротьбі за свої цілі, як нерозривна цілість, збігається з егоїстичним, здоровим, інтересом кожної поневоленої нації. Найвищі моральні основи є лише висловленням найвищого, розумного і доцільного, егоїзму. Хіба мудрість: “Не бажай другому того, чого собі не бажаєш!” не є одночасно висловом і найвищої моральної норми для цілого людства, кожної нації, кожної людини і одночасно нормою здорового індивідуального і національного егоїзму?
Повною і найвищою перемогою українського націоналізму буде стан, коли російська імперія перестане існувати і всі народи, нею поневолені, дістануть національно-державну волю. Без того повної перемоги Україна мати не може, або ця перемога буде частковою і сумнівною.
Коли б, наприклад, Україна державне відірвалась від російської імперії, а Казахстан чи нації Кавказу залишились в складі цієї імперії, то це було б рівнозначним з тим, що суревенність української нації і держави перебуває у величезній небезпеці від московського імперіялізму. Тому стан, коли Україна стала б вільною, а якась інша поневолена Москвою нація, залишилась в складі поневолених імперією, треба було б уважати за неосягнення Україною цілей українського націоналізму, а лиш етапом до того, станом часового перепочинку в боротьбі, павзою.
Усвідомлення цього політичною думкою українського націоналізму і прийняття ним політичного постуляту про те, що без розгрому московської імперії і розподілу її на національні держави всіх без вийнятку поневолених імперією народів, не може бути осягнене визволення України, є одним з основних постулятів української національно-визвольної політики.
Це заложення одночасно є наріжним каменем національно-визвольної політики кожного іншого, уярмленого Москвою, народу: без національно-державного визволення України не може постати чи реально втриматись національно-державна суверенність Естонії, Литви, Латвії, Польщі, Білорусі, націй і їх держав Кавказу і Туркестану (Азербайджан, Грузія, Вірменія, Козацька Держава, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан) і інші, а суверенність Болгарії, Румунії, Угорщини, великою мірою Туреччини, Греції і інших, не кажучи про нації і держави, розташовані вздовж азійського кордону СССР, перебуває під знаком запиту.
Саме в цьому є закладена органічність і невідкличність політичної системи й ідей фронту поневолених і загрожених поневоленням націй для перемоги їх над московським імперіялізмом.
Фактом свого геополітичного становища в системі московської імперії, своєю величиною Україна творить стрижень системи організації фронту поневолених Москвою народів. Від фактичної боротьби України і її вкладу в національно-визвольні революції всіх поневолених націй залежить вирішальна частина в загальній перемозі. Цієї об'єктивної ролі української національно-визвольної боротьби у фронті поневолених націй не можна ні неґувати, ні обмежити без загрози для остаточних цілей українського націоналізму і національних інтересів усіх поневолених націй.
Ця обставина накладає на Україну, на її національно-визвольну політику виключно великі і вирішальні, для успіху боротьби фронту поневолених народів завдання.
Фронт поневолених народів, в осередку якого стоїть Україна, обіймає собою велечезні простори, населені різними націями, різних рас, різних релігійних систем, різноманітного культурного й історичного укладу. Часто відносини між сусідніми націями є ускладнені й обтяжені різноманітними суперечками й антагонізмами, що нашаровувались віками; часто ці антагонізми між поневоленими націями інспірувались і підсичувались поневолювачем антагонізуючих націй за принципом “поділяй і володій!” В цих умовах прийняття фронтом поневолених націй єдиних об'єднуючих для дії політичних ідей, єдиної стратегії національно-визвольної боротьби, єдиної тактики боротьби є найважливішою підставою перемоги.
“В своїй хаті своя правда” (Т. Шевченко) перекладене на політичну мову “суверенна соборна національна держава” кожного народу на просторі його національного посідання, як підставова засада українського і кожного іншого націоналізму, стала ідейно-політичною основою фронту поневолених народів, оформленого організацією АБН в 1943 році в Україні.
Найбільшим ворогом і небезпекою для фронту поневолених народів є затруєння його поодиноких учасників імперіялізмом супроти своїх, також поневолених, сусідів. Єдність і спаяність фронту поневолених народів ослаблює імперіялізм національно-визвольної політики поодиноких народів: імперіялізм польської політики супроти України, Білорусі, Литви, імперіялізм чеської політики супроти Словаччини й України, імперіялізм румунської політики супроти України і т. п., сліди чи прояви чого можна знайти і в відносинах між політикою інших поневолених народів, — творять собою ті отвори у фронті, через які в середину, в запілля цього фронту, проникає ворог.
Не можна без моральної огиди дивитись на політику Польщі супроти України, Білорусі, Литви, не можна зрозуміти самовбивчого для польської нації змісту цієї політики, у висліді якої польська політика супроти України через триста років є жалюгідним сателітом московської політики, і в висліді якої для самої Польщі, для історичної долі цілої нації завдано і завдається непоправної шкоди на довгі століття вперед.
Польща століттями винищувала себе в Україні, розтрачуючи на загарблення України найкращі свої людські активні ресурси, занехуючи у себе, на власних землях власні національні інтереси, щоб у висліді дістати стан, при якому з того панування, з тієї експансії в Україні не залишилось жодного ні матеріяльного, ні культурного сліду, ні одного фізичного носія польської експансії і культури, ні одного поляка, а натомість залишився кривавий рубець історичної кривди і відчуття відрази українського народу до Польщі. Цю відразу спільний ворог використовує для ще більшого поневолення і знищення польського народу і на його власних землях.
Жалюгідна чеська політика супроти Словаччини і словаків та українців на Закарпатті. Ця політика нині завершилась тим, що промосковська, прокомуністична Прага руками московських маріонеток винищує антикомуністичну, антимосковську, католицько-християнську Словаччину.
Так політика поневоленого народу, отруєна імперіялізмом проти іншого поневоленого народу, веде власний народ до згуби, страждань і ще більшого власного поневолення. Клясичними зразками є політика поверсайської Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії і деяких інших, які у висліді нібиімперіялізму, карикатури на імперіялістичну політику, стали жалюгідними сателітами чужої, передусім московської політики, щоб потім впасти її жертвами.
Політика нібиімперіялізму поодиноких народів значно послаблює єдиний фронт поневолених народів, а політику і національний потенціял поневолених народів Польщі, Чехії і деяких інших ставить проти фронту поневолених народів, ставить по боці ворогів поневолених народів, цебто в остаточному висліді ворогів своєї власної нації. Польща, яка воює чи воюватиме з Україною за Львів, з Білоруссю і Литвою за Вільно, тим самим воюватиме проти своєї власної суверенности. Коли сучасний стан Польщі польська політика розцінює як стан після четвертого розбору Польщі, то ця ж політика “Львова і Вільна” приготовляє п'ятий розбір Польщі, не добачаючи того простого факту, що після кожного такого розбору навіть етнографічний стан посідання польської нації дедалі більше корчиться і звужується.
Польська політика намагається отруїти нібиімперіялізмом і інші нації і держави, в тім числі й українську. Вона, наприклад, українській політиці інспірує і суґерує “ідею” уступлення на заході західніх просторів України- коштом компенсації Україні “доріз-кою” “нічиїх земель” на сході. У висліді цієї горезвісної політики постав Варшавський договір, що потім завершився Ризьким, щоб остаточно стати припечатаним маршалом Рокоссовським після минулої війни. Все це ланки одного ланцюга. Тими ж поляками інспіровані і фінансовані всілякі “східні, чорноморські, сірі, зелені” України у Варшаві намагались, і нині не покинули цього невдячного зайняття, защепити українській думці і політиці “ідею” імперіяльної експансії на Схід. Остаточною ціллю цієї інспірації є засадничо підірвати політичні позиції України у фронті поневолених народів, вирвати з цього фронту стрижень і цим розчистити дорогу для польського нібиімперіялізму, який тішить себе надією “щось вирвати”, коли “хтось” буде валити Москву.
Поминаючи те, що на сході України, на її східніх кордонах, простори між Україною, нижньою течією Волги і Заволжям, Каспієм, кавказьким хребтом і Чорним морем великою мірою просякнуті українським національним елементом, а простір Кубані творить суцільний український національний масив, цебто Україна в тому просторі має оправдані природні зацікавлення, — українська політика і на тому просторі є націоналістичне послідовною: оскільки на просторі цих земель їхнє козацьке населення вже від 1917 року реальними чинами доконує національно-державної сепарації від Московщини на основі створення там незалежної козацької держави, то Україна цю тенденцію політичного розвитку козацького простору беззастережно визнає і підтримує та підтримуватиме.
Україна беззастережно визнаватиме національно-державний суверенітет козацької федеративної держави до тієї пори, поки на нього не сягатиме Москва. В цьому останньому випадку Україна з'єднає свої сили з тими силами національного і державного визволення козацького простору, що будуть протиставні Москві для спільної боротьби за державну незалежність козацьких земель.
Україна є готовою зректися гравітуючого до неї національного простору і населення — Кубані в ім'я і для добра цілого великого козацького простору, що створив би свою Козацьку федеральну державу, в якій українська козацька Кубань вклала б у розбудову її українську культуру, українську духовість, українську систему внутрішньої організації. В суверенній козацькій державі Україна здобуде вірного, історично-традиційного, доброго сусіда.
Так розв'язуючи питання простору, в якому Україна історично, геополітично і безпосередньо етнографічне тісно зацікавлена, розв'язуючи її послідовно націоналістичне, Україна тим самим інспірує і унапрямлює практичне розв'язання і застосовання принципу “в своїй хаті своя правда” й у взаєминах між всіма народами фронту поневолених націй.
Україна не мала, не має і мати не буде супроти своїх сусідів чи інших народів жодних імперіяльних і імперіялістичних цілей. І це зумовлює незахитаність її стрижневих позицій у фронті поневолених націй.
Другим принципом, що випливає з засади національно-державної суверенности кожної, кількісно навіть найменшої, нації на її етнографічному просторі, є принцип суверенного розв'язання всіх без вийнятку проблем внутрішньої організації і життя поневоленої нації, яка є учасником фронту поневолених націй. Тому фронт поневолених націй, об'єднаний в АБН, не зв'язує своїх учасників і їм не накидає жодних проблем внутрішньо-національних відносин — релігійних, устроєвих, соціяльних і інших. Ці проблеми кожна нація розв'язує так, як вона це вважає для себе за найкраще.
Україна у фронті поневолених націй поборює всі види ідеї ме-сіянізму, історичного покликання, всесвітньої справедливости, соціяльного визволення і т.п., як ідей в ґрунті фальшивих, за якими укриваються, маскуються, загарбницькі імперіялістичні цілі. Кожна нація “в своїй хаті” має і повинна встановити “своє право”. З цього погляду український націоналізм уважає неприпустимою міждержавною дискримінацією спроби зовнішньо-політичного тиску на національні держави, скеровані до зміни системи внутрішніх відносин всередині національних, держав. Оскільки Еспанія є національною державою і не поневолює державно-політично іншої нації, то міжнародня дискримінація цієї держави під покришкою недемократичности її устрою є нічим іншим як аморальною диверсією.
Стратегічним принципом фронту поневолених націй є засада власних сил і революційної національно-визвольної боротьби на їх підставі. Цей принцип коротко можна сформулювати так: “поневолені нації визволять себе лише самі!”
Виходячи з цього, фронт поневолених націй у принципі відкидає систему визвольної політики так званого “безкровного” визволення поневолених націй, цебто політику, яка не завершується безпосередньою революційно-визвольною війною поневоленої нації зі своїм окупантом. Багато “визволених” після першої світової війни націй, передусім чехи, мадяри, навіть поляки в ході й у висліді другої світової війни так швидко втратили свою державну суверенність передусім тому, що за своє “визволення” попереду вони не заплатили належної ціни — крови нації, або це “визволення” просто дістали з чужих рук, “безкровно”. Чи не тому фіни втримали свою державну суверенність, що після першої війни вони за неї дуже дорого заплатили власною кров'ю цієї невеликої, але такої героїчної нації. Перед початком другої світової війни, в 1940 році, в совєтсько-фінській війні вони за втримання цієї су-веренности заплатили ще більше крови, щоб не допустити в Гельсінкі зформованого і проголошеного в Москві “уряду фінської народної республіки” Куусінена. В процесі другої світової війни в боротьбі за цю свою суренність фіни знову дуже багато віддали своєї крови. Пропорційно до величини свого народу фіни, на нашу думку, в порівнянні з усіми іншими поневоленими Москвою націями — українцями, поляками, білорусами, не кажучи вже про чехів, за свою свободу і суверенність заплатили найбільшу ціну крови. І тому власне вони нині суверенні, хоч обкраяні і пограбовані.
На протязі останніх тридцяти років у Москві було зформовано кільканадцять -“народніх” урядів — для Києва, Софії, Варшави, Букарешту, Будапешту, Тифлісу і ще для кільканадцяти столиць, але “уряд” створений під проводом Куусінена, формально прокля-мований в Москві і з яким ця Москва встановила дипломатичні і державно-правні відносини та склала умови, в Гельсінках від 1940 року і понині не засів. Немає виглядів, щоб він взагалі колинебудь там засів.
У наш вік політичного примітивізму, загального здичавіння і отупіння суспільної моралі, цей факт створення в 1940 році для Гельсінок “уряду” Куусінена прийшов непоміченим. Ця маріонетка зникла і не появилась донині. А між тим “провал нумера” з “урядом” Куусінена свідчить про те, що Москва, майже двісті-мільйоновий СССР, потерпіла несподівану і нечувану для неї поразку від тримільйонової фінської нації.
Цей зразок суверенної національно-визвольної політики всякою ціною і жертвами нації є конкретним прикладом реалізації постуляту стратегії фронту поневолених націй: “стратегії власних сил і революційної війни з окупантом”.
В національно-визвольній політиці українського національно-активного загалу, в практиці національного життя на чужині, в практиці аж надто численних українських організацій, партій, культурних установ, в українській пресі найважливіший відтинок нашої національно-визвольної боротьби — фронт поневолених націй є майже в повному занедбанні. Наші установи, наші політичні організації повсякденно не реалізують в практиці єдности фронту поневолених націй, наша преса не інформує своїх читачів про боротьбу цього фронту, наша преса заповнена описами й інформаціями про Індокитай, про Венесуелю, про Маляї, про Індонезію, про життя і боротьбу цих народів, але ця наша преса нічого не подає українському читачеві про боротьбу з Москвою Грузії, Казахстану, Таджикістану, козаків, про боротьбу Шаміля, про повстання в 1930 роках у Туркестані басмачів і т. п., не інформує про історію цих народів, про їх змагання, їх перемоги, їх жертви. Україну й українця вже нині з казахом і азербайджанцем єднає спільно пролита кров у лавах УПА, ми вже нині з цими народами є побратимами крови, нас з ними лучить єдність національної долі і спільної боротьби.
На відтинку фронту поневолених націй ми високою мірою перебуваємо у фарвотері московської, польської і взагалі “інтернаціональної”, а не національної політики. Ми так же, як і Москва, немов би за її вказівками пишемо, політикуємо про В'єтнам, про африканських муринів і абісинців, нашу увагу до яких приковує Москва, а забуваємо про Казахстан, Азербайджан, Грузію, Вірменію, Таджикистан, Білорусь і інші нації, — в долі і недолі, в успіхах і неуспіхах яких лежить залежність долі і недолі України.
Україна є стрижнем фронту поневолених Москвою народів в їх боротьбі за своє національно-державне визволення. Успіх і перемога цього фронту передусім залежить від активної стрижневої ролі в ньому України.
Міжнаціональна політика українських політичних середовищ, їх преса, їх суспільно-громадська діяльність, навіть культура, мистецтво, театр плутається на смітниках міжнароднього соціялізму (УРДП і її орган “Вперед”), російського єдино-неділимського федералізму (контакти і стосунки лівих українських течій з керенскіядою і москалями), дискутують “мєндзиможжя”, займаються дурійками “Україн океанічних” (публікації “чорноморських і океанічних інститутів” з варшавського кореня), змагають до ущас-ливлення України і світу “колективізмом”, що на шпальтах “Українських Вістей” другої УРДП проповідує В. Винниченко і тому подібне, себто українська політична думка в міжнародній політиці міжнаціональних відносин стягається і переставляється на чужі, антиукраїнські, антинаціональні, об'єктивно промосковські і московські смітники.
Фронт поневолених націй — це взаємопізнання історії, культури, міжнаціональних відносин, економіки, соціяльних систем, релігії поневолених Москвою націй, з національних джерел цих націй, а не крізь московське густе сито або в її кривому дзеркалі; фронт поневолених націй — це кристалізація і взаємоузгіднення політики, стратегії і тактики національно-визвольної боротьби цих націй між собою, а не снобістичне вороження на чорній каві про “політику великих” і на яку ногу нині встав з постелі Трумєн чи Черчіл, або який колір обличчя був на останній параді у Сталіна. Фронт поневолених націй — це творення революційно-повстанських армій з усіх поневолених націй, це національні узбекські, азербейджанські, грузинські сотні, курені, полки, дивізії в УПА і такі ж національні українські, білоруські, може й польські, литовські, латвійські сотні, курені, полки, дивізії в Казахській, Уз-бекських чи єдиній туркестанській УПА. Фронт поневолених народів — це національно-визвольні революції десятків поневолених народів від залізної заслони до Тихого Океану, в яких прийматимуть участь всі поневолені нації на цьому просторі — казах чи кореєць, закинутий окупантом в Україну, є й буде вояком УПА, як і українець, закинутий окупантом у далекий Казахстан або Корею чи Карелію, або інший край поневоленого народу, стане вояком тамошньої національної УПА, воюючи за Україну.
Усвідомити це, вивчити, обґрунтувати і застосувати на практиці, реалізувати в конкретній дії ідею фронту поневолених Москвою націй, зробити увесь простір СССР — тюрми поневолених націй — суцільним простором національно-визвольних революцій, уна-прямлюваних і кермованих єдиною стратегією і тактикою — це є основою міжнародньої політики українського націоналізму, національним обов'язком кожного українця, кожної української установи, організації, політичного угруповання, поодинокого політичного діяча.
І коли українська спільнота на чужині так сприйматиме і реалізуватиме ідею фронту поневолених націй, то цим самим вона зміцнить і скріпить цей фронт, цим самим вона допоможе успішній дії цього фронту на Батьківщині, який бойовими чинами, побратимством крови вояків УПА з вояками всіх поневолених народів в єдиних лавах так широко є здійснюваним.
Від “залізної заслони” ( “Залізна заслона”, термін, створений брітанським прем'єром Черчілем для окреслення демаркаційної лінії між московсько-большевицькою і західньою сферою впливів у Середній і Східній Европі. Це окреслення характеризує замкненість совєтських західніх кордонів як для населення большевицької імперії, так і для західніх громадян) до Тихого океану.
Related Posts with Thumbnails