ВЛАДА ПІТЬМИ. -ЯК ШВИДКО
ГОСПОДЬ БОГ, РУКАМИ НАРОДУ, ПОКАРАЄ НЕЧЕСТИВЦІВ І ЗНИЩИТЬ СЛУГ НЕЧИСТОГО, ЩО СІЮТЬ В УКРАЇНІ
ЗЛО І ПІТЬМУ?
Цю статтю колишнього посла України в США і Канаді Юрія Щербака я просто не міг не опублікувати в своєму блозі.
Отже обов"язково прочитайте і задумайтесь, а що нас чекає далі? -Що потрібно робити щоб порятувати Україну з тенет темних сил?-Господь Бог і Україна-мати чекає на Вас!
І сказав Ісус, коли схопили Його:
«...це ваша година тепер, і влади темряви»
Лук. 22,53
Те, про що давно й без надії бути почутими попереджали найбільш далекоглядні політичні Кассандри, збулося: впала Українська держава Л. Кравчука, Л. Кучми і В. Ющенка. Виник російський протекторат В Януковича.
Експерти можуть тепер скільки завгодно сперечатися, хто більше завинив у цьому. І хоч остаточний вирок буде винесено на страшному суді Історії, вже тепер ми, сучасники трагічних подій весни 2010 року, зіставних за своїми наслідками з Берестечком і Чорнобилем, розуміємо, що провина ляже на всіх нас — як активних учасників, так і німих свідків — за наше голосування «проти всіх» і «за» дрібних вождиків, за наші демократичні ілюзії, нашу холопську толерантність до кримінальних авторитетів і зайд, нашу романтично-недоумкувату українську мрійливість, за злодійсько-феодальну систему влади, утримувану нами, за рідне наше зрадницьке, ліниво-байдуже малоросійство.
Особлива розмова — і вона ще попереду — про роль у здачі держави в руки зграї зліших її ворогів Віктора Ющенка, головного конструктора нашої поразки — цього провінційного аматора, який взявся був зіграти роль декоративного українського месії ХVІІ—ХVІІІ століть в умовах нашого часу — надскладної геополітичної, етно-національної та соціально-економічної ситуації України в глобалізованому світі жорстокої конкуренції й нещадної боротьби за майбутнє. Незважаючи на спалах наївних народних ілюзій і сподівань, лінивий, обернутий у трипільське минуле месія роль свою зіграв бездарно, промінявши реальне управління державою на довгі й нудні проповіді й театральні жести, скомпрометувавши навіть святі істини національного буття, проте нічого не зробивши для зміцнення національної безпеки, оборонної здатності, ефективності розвідки та контррозвідки, не здійснивши необхідних реформ, очікуваних суспільством, і не модернізувавши державу.
Лунає плач на річках київських і галицьких, переможні дзвони калатають у Білокам’яній. На кремлівських пагорбах триває бенкет переможців: двійка «тандемократів» в ейфорії поспішає викреслити зі скрижалей історії безсмертну формулу Збігнева Бжезінського: «Без України Росія ніколи не буде імперією». Адже вони знову повірили в реальність відновлення імперії. Знову, як і в радянські часи, повернулися формули зміцнення відносин з Києвом «у дусі братерства, добросердечності й прагматизму» (Д. Медведєв). Новим тут є словечко «прагматизм». Малоросам віддадуть «братерство», Росії залишать «прагматизм». Жорсткий, ультимативний, такий, що змушує до братерських поступок. «Медведев оказался еще более успешным русским националистом, чем Владимир Путин» (Г. Павловський).
Попереду ще нагородження всіх учасників спецоперації «Україна» — аналітиків та оперативників ФСБ і ГРУ, тих, хто розробляв і втілював у життя п’ятирічний план Путіна (2005—2010) зі знищення «помаранчевої зарази» в Україні, Грузії та Киргизстані, з упокорення сусідньої держави, яка наважилася претендувати на власне місце в Європі.
Нагороди очікують відданих двоголовому орлу так званих українських політиків — по крові російських, зі сталінською ментальністю — з тієї ж породи, яка в 1932—1933 роках за наказом із Москви нищила чужий їм народ. Усі отримають своє — всі есесівці (від абревіатури СС — «Слов’янський Союз»), всі качки, всі бритоголові рейдери і бородаті аналітики, всі перекинчики, пацани, ніжні україножери-геї та брутальні україноненависники-мачо, всі без винятку члени переможної коаліції єдиного законодавчого органу України — Верховної Ради — всі ті, хто зветься п’ятою колоною. Ніхто не має бути забутим — ні Москвою, ні Україною.
2
За швидкоплинним, як атака спецназу, зовнішньо хаотичним, навальним наступом (відступом?) нової влади ховається ретельно спланована акція із захоплення державних інституцій, силових та інформаційних структур. Уже сьогодні можна стверджувати, що в країні сформовано одноосібний напівавторитарний (поки що — «напів») режим Януковича, який ігнорує Конституцію і закони України та перетворює державу навіть не на президентську республіку (що теж суперечить чинній Конституції), а на феодальне утворення, насаджене на кіл «вертикалі влади», де знищено парламентаризм (згадаймо ратифікацію харківської угоди) й підпорядковано вищій волі сюзерена всі силові та судові системи. За кілька місяців Україна стрімко, як на швидкісній шахтній кліті, опустилася зі сфери світла і сподівань на позитивні зміни в зону темряви, втрачаючи свій статус кандидата у члени НАТО і ЄС, перетворюючись із суб’єкта міжнародної політики на її об’єкт. Люди без честі, совісті та національної гідності намагаються поставити Україну на коліна, принизити її європейський вибір. Вони оголосили безжальну війну українській Україні, її національно-культурним та історичним цінностям.
Їх навіть важко звинуватити в національному відступництві, бо вони — за певними винятками — перекотиполе, випадково занесене на нашу землю лихими вітрами історії.
Єдиною ідеологією нового режиму — крім, звичайно, нестримної жадоби наживи — є безоглядне холуйське служіння Кремлю.
Вони працюють примітивно, без щонайменшої гнучкості, бажання знайти компроміс чи взяти до уваги електоральну ситуацію України. Нищать те, що для мільйонів громадян святе, гадаючи, що народ — бидло, зробить те, що йому накажуть. Жадоба реваншу — ось джерело їхньої руйнівної енергії.
Бригада з реалізації «списку Кремля» працює над демонтажем держави не покладаючи рук: їм треба завоювати довіру господарів, довести свою лояльність та вірнопідданість. Вони знають, як «високо» їх цінують у Росії та як їм «довіряють». Модест Колеров, колишній високопоставлений чиновник адміністрації президента РФ, писав після «перемоги» Януковича: «Если же говорить по справедливости, то Виктор Янукович — одно из самых отвратительных явлений в истории современной Украины. Человек, который в течение всех последних пяти с половиной лет последовательно предавал и предает свой электорат... Я не могу сказать, что Виктор Янукович проиграл, потому что формально он победил. Но для него характерно профессионально, раз за разом сдавать свои победы. Правильно будет сказать, что Виктор Янукович не победил и не победит» (РЖ, 8/02/2010).
3
Ось чому вони поспішають. «Список Кремля» існує, він був сформований Медведєвим та Путіним й розшифрований у деталях вірними пропагандистами «суверенної демократії». У своєму телевізійному шоу-ультиматумі, спрямованому не стільки до Ющенка, скільки до українського народу, Медведєв чітко визначив основні параметри вимог Кремля. Щоправда, не сказав основного — того, що озвучив за нього російський телеведучий М. Леонтьєв: «Россия заинтересована в том, чтобы Украина как проект перестала существовать, потому что проект Украина есть проект, специально заточенный против России. Он никогда не существовал и не будет существовать... Никакой национально-освободительной украинской идеи не было никогда, она всегда существовала как пародия, как чей-то проект против России» (РЖ, 27/01/2010).
Але це — кінцева мета. А проміжні етапи її досягнення визначені в численних заявах, інтерв’ю, аналітичних матеріалах, витоках конфіденційної інформації.
Лютий «друг» України К. Затулін пише: «В случае Украины, как и с шедеврами Леонардо да Винчи, нет или почти нет таких расходов, на которые не следовало бы пойти. Сейчас нужно протянуть Украине руку(!) и уж тем более не загонять Виктора Януковича в тупик накопившимися за эти годы претензиями». Але ж сам заганяє, вимагаючи врахування «решающего вклада восточных регионов в ее экономику, потребностей двуязычия, сохранения нейтрального статуса страны и отказа от навязывания сомнительных(!) версий истории». І визначає проміжну мету на шляху знищення України: «Всего этого можно достичь в случае успеха грамотной федеративной реформы(!), гарантирующей определенную степень самоуправления и культурно-национального своеобразия каждому субъекту Украинской федерации». Висновок Затуліна: «Идет борьба, и борьба нешуточная, за язык, за веру, за истолкование прошлого и модель будущего Украины. И за место России в этом украинском будущем» («Известия», 5/03/2010).
Росія бачить себе в «цьому українському майбутньому» не просто в ролі Старшого Брата, а абсолютного господаря нашої долі, наших земель, надр, промисловості, в ролі єдиного центру, що вирішує питання нашої зовнішньої політики і національної безпеки.
Після харківських угод блюзнірством є базікання про «нейтральний» чи «позаблоковий» статус, як це робив дехто на недавньому Львівському безпековому форумі (квітень 2010 р.). Грубо та зримо Україна ВЖЕ приєднана до російського блоку, ВЖЕ стала співучасником російської зовнішньої політики з усіма наслідками, що з цього випливають. Той, хто не розуміє цього сьогодні, зрозуміє пізніше, коли вже пізно буде висувати якісь маніловські проекти перетворення України на Швейцарію чи Австрію. Сьогодні не 1922 рік, і переможці, які продовжують справу Денікіна, не гратимуть в комуністичні гасла самовизначення націй. Невизнання ними окремішності українського народу веде Україну до статусу південно-західної провінції матінки-Росії.
У списку Кремля — захоплення всіх стратегічних галузей України — від ГТС до ядерного комплексу, від авіаційних, оборонних до прибуткових аграрних підприємств. Надзвичайно оригінальною та невинною була нещодавня «імпровізація» Путіна — його пропозиція «об’єднати» (їхньою мові це означає «приєднати») «Газпром» і «Нафтогаз». Чому б не піти далі й не об’єднати міністерства закордонних справ РФ та України — а згодом і посольства? Це ж скільки коштів можна заощадити?! А прикордонна служба? А міністерства оборони? Починати можна з проведення спільних командно-штабних навчань і широкомасштабних військових маневрів — обов’язково на території України (нагадаю, що це — класика підготовки до окупації радянськими військами Чехословаччини 1968-го і Польщі 1980—1981 років). А яке широке поле для спільної діяльності ФСБ і СБУ, СЗР РФ та України! Ми ж братні народи, тож відкриваємо друзям-сусідам усі сейфи, розкриваємо всі вбогі таємниці нашої нещасної держави (якщо вони ще залишилися).
Треба обов’язково піти назустріч побажанням російських братів (старших) і відновити роботу представництва ФСБ РФ на Чорноморському флоті, заборонити присутність американських консультантів у державних органах України, припинити військове співробітництво України з НАТО і Грузією. Долю ГУАМ, здається, вже вирішено. Що далі?
У своїй заяві Інститут світової політики (Київ) від 5 травня 2010 року «застерігає керівництво України від кроків, які можуть суттєво підірвати довіру до нашої держави з боку міжнародної спільноти, а саме — від визнання державності сепаратистських утворень — Південної Осетії та Абхазії». Втім, чи зупинить це невігласів у сфері міжнародних відносин?
Водночас триває зачистка гуманітарного комплексу — всього, що стосується української мови, української історії, освіти, релігії, тобто питань, які викликають особливу лють російських шовіністів. Недаремно згаданий Затулін попереджає: «...нам в России следует особенно четко понимать: единственная сфера деятельности, в которой вчерашним властям удалось достичь реальных результатов, — это идеология, промывание мозгов. Значительная часть граждан Украины восприняла националистические клише. Эти люди совершенно искренне считают, что у Украины должны быть обязательно отличные от России язык, история и герои(!)».
Ціле покоління людей в Україні забуло, як заганяли в табори наших співвітчизників за любов до України, за «націоналізм». Невже доведеться знову згадати ті страшні часи?
Оперативні успіхи в руйнуванні української держави дадуть змогу Кремлю продовжити список вимог — аж до запровадження єдиної грошової одиниці (звісно, що не гривні) та перегляду державних символів України — герба, прапора, гімну (тут уже комуністичні союзники Януковича постараються).
Нас зваблюють словом «стабільність» — так, ніби дотепер ми жили в Судані чи Сьєрра-Леоне. Тепер Україна має надійного «стабілізатора». Якийсь пан в «Известиях» (29.04.2010) явно вважає нас лохами і доводить до нашого відома: «В случае же с Украиной Россия показала, что не столько стремится расширить свою — пресловутую — «зону влияния», сколько имеет готовность нести ответственность за поддержание стабильности — в тех регионах, где у нее для этого есть такие возможности (підкреслення моє. — Ю.Щ.)... Москва все больше(!) ощущает себя ответственной не просто за стабильность постсоветского пространства, но и за его развитие».
Від цього теоретичного постулату недалеко й до введення братніх військ для підтримання «стабільності» на пострадянському просторі.
Режим Януковича пробудив хижацькі апетити сусідів, які захоплені своїми успіхами, стрімко повертаються в ХІХ — першу половину ХХ століття.
4
Запровадження й утвердження нового статусу України, втягнення держави до зони найвищих інтересів і впливів Росії (як писав один «експерт» з питань СНД: «Украина важнее всего. Украина важнее, чем Иран, КНДР и Венесуэла, вместе взятые», РЖ, 27.04.2010) зламало той хисткий баланс між регіонами України, що існував дотепер, пошматувало живе тіло українського народу, ще глибше поділило громадян на непримиренні, войовничі групи, покінчило з ілюзіями щодо здатності нового режиму піти на примирливі жести стосовно українців, зробити хоч щось, щоб заспокоїти розбурхане суспільство. І коли якийсь оглядач пише про «передчуття громадянської війни», то він помиляється: холодна громадянська війна вже давно триває в державі й сьогодні має всі шанси перетворитися на війну гарячу: для цього режиму досить полити бензином нові тліючі точки політичного протистояння. «Яйцефікація» харківської угоди у Верховній Раді, що увійшла в історію світового телебачення як похмурий політичний трилер, стала важливим кроком у цьому.
Перед владою невдовзі постане питання: що робити з протестами? Є дуже багато підстав думати, що з рішучістю штрафбату (назад вороття немає) вони підуть (уже почали) на повне згортання демократії, на придушення громадянських прав і свобод. Путінізація України — їхній шлях, боротьба з українським націоналізмом і західними впливами (фонд Сороса, інші американські та європейські інституції, що діють в Україні) — їхній метод. Примітивно? Вбого? Але іншого в них немає.
Відомий російський опозиційний політик Б. Нємцов не зовсім політкоректно порівняв Україну (а не режим Януковича ) з повією: «Украина напоминает девушку, которую дорого купили, и при этом она ни удовольствия, ни любви не испытала. В общем, деньги взяла, но обида осталась...» («Эхо Москвы», 24.04.2010). Зате той самий Нємцов з жорсткою точністю оцінює стан справ у Росії: «Путин — это коррупция, цензура, резкое сокращение населения (Россия за годы его правления потеряла пять миллионов. человек). Это уничтожение политических прав и гражданских свобод: сплошь сфальсифицированное беспрецедентное давление на оппозицию, манипуляция и вранье. Фундамент, на котором он строит Россию — воровство, цинизм и жестокость — настолько гнилой, что построить современное здание успешной России на нем невозможно» («Эхо Москвы», 05.03.2010).
Можна по-різному ставитися до заяв російських опозиціонерів, але не можна не визнати, що внутрішньополітична та соціальна ситуація в Росії погіршується, а протиріччя між Путіним і Медведєвим загострюються, підкилимна боротьба посилюється. Дедалі частіше лунають заяви про те, що путінська модель вичерпала себе і що країна (РФ) стоїть перед серйозним викликом. Залишати це поза увагою, добровільно набиватися на роль маріонеток Росії, втрачаючи залишки суверенітету і свободи рухів, — означає бути політичними, інтелектуальними, моральними недоумками. Порівняно з ними навіть О. Лукашенко — гігант політичної думки, справжній гарант самостійності Білорусі.
5
Захід здав Україну Росії. Такий висновок зробили не лише українські політологи й експерти-міжнародники, а й нечисленні симпатики України в США та Європі. Про це зловтішно пишуть наші вороги в Росії. Так, відомий українофоб, телеведучий з дивним прізвищем Шевченко пише: «Совершенно очевидно, что Медведев сделал ставку на поддержку деятельности Обамы, у которого дела очень плохи и во внутренней, и во внешней политике. На сегодняшний момент новый проект СНВ (стратегічних наступальних озброєнь. — Ю.Щ.) является единственным достижением Обамы во внешней политике, и он это, вероятно, хорошо понимает. В ответ на это Обама, очевидно, согласился на определенные уступки России на постсоветском пространстве. Позиция демократической администрации по Украине, фактически сдача Ющенко и Тимошенко показала, что Обама готов достаточно далеко идти в том, чтобы лишить республиканцев их важных достижений, приобретенных ими еще при Джордже Буше-младшем. И Ющенко, и Саакашвили, и Бакиев — это все ставленники республиканцев. А поскольку это так, то для Обамы они никто. Бакиев и Ющенко уже пали» (РЖ, 26.04.2010).
А ось як тріумфально вітійствує ще один «друг» України — Г. Павловський: «В харьковской сделке с Киевом присутствовал невидимый «третий» — Обама. Обама поднял вопрос о сдаче оружейного плутония, а Медведев — о «сдаче Севастополя». Януковичу было бы трудно пойти навстречу кому-то одному и отказать другому. Он пошел им навстречу одновременно... Он бы, может, и продолжал кучмистскую игру на противоречиях, но теперь перед Януковичем был единый «вашингтоно-московский обком» (РЖ, 4/05/2010).
Проте Обама — цей найбільш соціалістичний президент в історії США — та його підспівувачка Гіларі Клінтон, яка вітає зусилля Януковича з поліпшення відносин з Росією і США як налагодження «рівноваги», — ще не вся Америка. Адже незабаром вибори до Конгресу 2010 року та президентські вибори 2012 року, в ході яких стануться серйозні зміни. У Сполучених Штатах уже лунають голоси занепокоєння внаслідок різкого посилення позицій Росії в Україні та в басейні Чорного моря. Пентагону непросто буде розмістити кораблі, що належать до системи ПРО, в Чорному морі. У Вашингтоні побоюються, що імперські великодержавницькі апетити Росії зростуть після останніх її перемог над Україною.
Особливо ганебною, як завжди, була позиція Франції. Заголовок Le Mond — вершина блюзнірства: «Москва — Київ — Варшава: небо на Сході прояснюється». Газета пише, що «парадоксально, але остання домовленість Москви і Києва — це гарна новина і для європейців. Зменшення напруженості між Росією та Україною — ознака розрядки на Сході, свідчення бажання Москви покращити відносини з багатьма зі своїх сусідів(!)» (InoPressa, 23.04.2010).
Німецька Frankfurter Allgemeine констатує, що «Медведєв і Янукович покінчили з суперечками останніх років». Однак «Україна може перетворитися на деяку подібність Білорусі. Адже дешева енергія з Росії надасть можливість підтримувати життєздатність застарілих економічних структур і функціонування на мінімальному рівні системи соціального забезпечення. Тим самим олігархічна еліта України зможе зберегти свою владу ціною посилення залежності від Росії» (DW, 23.04.2010).
Не варто витрачати слів на звинувачення Заходу у «зраді». Те, що для нас — зрада, для них — цинічне умиротворення держав-хижаків за рахунок слабких країн. Вічним і ганебним символом чого став Мюнхен-1938.
І Європейський Союз у стані бюрократичного безладу, і НАТО в стані доктринальних і структурних змін, в ході яких, можливо, Москві буде запропоновано приєднатися до Альянсу, не збираються перейматися долею України. Але переконаний, що час витверезіння прийде: НАТО і ЄС зрозуміють, що в Центрально-Східній Європі різко порушено баланс сил на користь однієї держави. Рано чи пізно цей факт стане предметом занепокоєння і причиною для вжиття необхідних заходів.
6
На відміну від деяких нетерплячих політиків, я не вірю, що сьогодні народ, втомлений чварами попередніх років, постане на масові протести проти увічнення статусу ЧФ у Криму або навіть проти заперечення Голодомору — геноциду українського народу. Проте ланцюгова реакція гніву і протестів проти путінізації України почалася, і скінчиться вона вибухом, особливо в разі загострення соціально-економічної ситуації. Невідомо, коли цей вибух станеться, але достеменно відомо, що станеться. Ігнорування волі 50% виборців Західної та Центральної України, які проголосували проти Януковича, — це державно-політичний злочин, небезпечна авантюра, яка так просто нинішнім «переможцям» не минеться. Розплата прийде, як завжди, звідти, звідки її не очікують: з Москви й Донбасу. Це може бути наслідком драматичних змін у Москві упродовж наступних двох-п’яти років, а також серйозних соціальних протестів на Сході України: не слід забувати, що Донецька область, очільники якої так пишаються вкладом у ВВП України, за індексом людського розвитку посідає останні (26—27-ме) місця в Україні. Сюди входять низькі показники демографічного розвитку, рівня здоров’я, освіти, умов проживання. За рівнем конкурентоспроможності Донецька область перебуває на рівні Ботсвани та Єгипту. Тут реєструється високий рівень смертності новонароджених, алкоголізму, захворюваності на туберкульоз, нижча тривалість життя.
Прийде час, коли населення східних та південних областей України зрозуміє, хто винний в їхньому злиденному існуванні.
Але безвідносно до того, коли Історія скаже своє слово (як це було в 1917, 1991 роках), організації громадянського суспільства та політичні сили України, яким не байдужа доля народу і держави, мусять активно діяти. І проблема не тільки в підписанні різного роду заяв та відозв — хоча й це потрібні речі. Не хочеться повторювати ритуальний заклик до опозиційних партій — схаменутися і об’єднатися: ніколи Ющенко не об’єднається з Тимошенко, бо страждає на анти-Юліну параною і політичну сліпоту. Не треба об’єднуватися з дрібними гетьманчиками, які набрали 0,02% голосів. Не треба створювати централізовану структуру типу провальної Канівської четвірки: потрібні ситуативні тимчасові угоди між провідними партіями, спрямовані на досягнення конкретних цілей заради порятунку України. Програш однієї політичної сили автоматично потягне за собою розгром інших структур.
Боротьба буде непростою, тривалою і розгортатиметься в умовах звуження демократичного поля, переходу телевізійних каналів під контроль режиму. За цих умов зростає роль структур громадянського суспільства. Треба буде звернутися до досвіду національно-визвольного і дисидентського руху часів Радянського Союзу, вивчити методи діяльності польської «Солідарності». Потрібен пошук союзників не тільки в середовищі національно-патріотичному, а й серед малого і середнього бізнесу, серед робітників та інженерів тих промислових підприємств, що режим віддає Москві.
Дуже важливим аспектом діяльності з порятунку української державності має стати правдиве інформування громадськості й державних чинників європейських країн, США і Китаю про все, що відбувається в Україні. Важко переоцінити роль експертного середовища у викритті міфів і брехні офіційної пропаганди щодо справжніх причин та очікуваних наслідків від прийняття нинішнім режимом Януковича фатальних рішень щодо здачі українських національних інтересів.
Тільки рішучий опір суспільства може остудити гарячі голови перекроювачів геополітичної карти Європи, руйначів української незалежності, тих, хто зневажає волю поколінь українців, які понесли мільйонні жертви в боротьбі за вільну Україну.
Темрява, що вповзла в Україну, несе загрозу всім: далеким від політики робітникам і селянам; святошам, що закликали голосувати «проти всіх»; тим, хто голосував проти «біло-блакитних»; віруючим «не тієї церкви», молоді, інтелектуалам, політикам і бізнесменам, навіть — олігархам, які можуть примірити на себе табірну робу Ходорковського. Але темрява не вічна. І триватиме вона рівно стільки, скільки терпітимемо її ми.
ДЖЕРЕЛО ТУТ.
